Рада старійшин Ужгорода обурилася через брудний піар Сергія Ратушняка

12.07.2018 20:42
shadow
Рада старійшин Ужгорода обурилася через брудний піар Сергія Ратушняка
Рада старійшин Ужгорода обурилася через брудний піар Сергія Ратушняка

Сьогодні, 7 листопада, в інтернеті з’явився відкритий лист представників Ради старійшин Ужгорода до кандидата на посаду міського голови обласного центру Закарпаття Сергія Ратушняка. Колишніх керівників міста, які входять до складу Ради, обурило намагання кандидата, що знову прагне допастися головного владного крісла міста, підняти власний рейтинг, приписуючи собі чужі досягнення і безпідставно поливаючи брудом попередників. Йдеться про публікацію в газеті РІО.

Відкритий лист Ради старійшин Ужгорода до жителів міста, редакції газети «РІО» та пана Сергія Ратушняка

Рада старійшин, до якої входять керівники міста Ужгорода у минулому, як і переважна більшість ужгородців уважно стежать, як проходять вибори до місцевих органів влади.

Кожен із нас мав можливість обирати і голосувати за свого кандидата, зокрема і на посаду міського голови. Рада старійшин в одному одностайна – ми хочемо бачити у керівництві Ужгорода нові обличчя. Разом із тим, на попередніх виборах ми ніколи не бачили стільки бруду і брехні, як зараз. Ми сподівалися, що все це не зачепить нас, оскільки самі активної участі у виборах не беремо. На жаль, ми помилилися.

Бруд і брехня були вилиті на колишніх керівників Ужгорода – Еміла Ландовського, Степана Сембера, Віктора Погорєлова із сторінок газети «РІО» у №42 (914) за 17 жовтня 2015 року. Зверху на титульній сторінці газети прописано: цитуємо «Хто і як керував Ужгородом за останні 25 років. («Пам’ятка ужгородцям» на Стор.4.). А далі… «Повернемо Ужгороду порядок, стабільність та розвиток. Сергій Ратушняк».

Зрозуміло, що все негативне (по-ратушняківськи) починалося за період мерства Еміла Ландовського у 1991-1994 роках.

Дійсно, ситуація була складною, але, як пише газета «РІО», «Еміл Ландовський не міг впоратися з новими реаліями, місту потрібен був керівник із новим мисленням, який розумівся на інших економічних реаліях». Ці нові реалії нам відомі, як говорив відомий герой фільму Попандопуло: «Это мне, это тебе, это мне, это тоже мне, это все время мне».

Продовжимо далі. Чотири роки роботи демократичної влади у місті одним махом перекреслила газета «РІО». Відповісти і спростувати неправду, яку видання поширює, легко. У книзі «Ужгород на зламі епох», як пише критика, Емілу Ландовському вдалося показати все, що було зроблено в обласному центрі у цей перехідний час. Ужгородці можуть познайомитися з книгою у Закарпатській обласній бібліотеці. Але коротко все-таки зупинимось на окремих моментах книги і спростуємо брехню газети «РІО».

Коротко, що було зроблено нами у 1990-94 роках… Насамперед, було ліквідовано комуністичну символіку, в Україні ж цей процес триває до цього часу. У травні 1990 року був піднятий прапор нашої держави над Ужгородською міською радою. Синьо-золотий прапор уже в жовтні 1991 року був піднятий нашими депутатами і над обласною радою, тоді ж були демонтовані пам’ятники Леніну.

Перейменовані вулиці. Правда, шановний Сергій Миколайович вулицю Капушанську знову перейменував у вулицю Перемоги (повернули радянську, комуністичну назву).

Ми припинили механічний приріст населення в Ужгороді, заборонивши будувати будинки для так званих пільговиків, які служили в армії або працювали на Півночі (понад 4 тисячі їх щороку прибувало до Ужгорода). Провели департизацію школи. Вирішили чи не найважче питання міжконфесійних відносин. А саме: повернули релігійним громадам їх власність, яка була забрана у них радянською владою, примирили вірників православної і греко-католицької церкви. До прикладу, собор на вулиці Капітульній повернули греко-католикам, повернули вірникам і православну церкву на Православній набережній, відбудували Цегольнянську церкву, повернули вірникам церкви навпроти будинку Просвіти, католикам було повернуто житлові квартири, які від них забрала радянська влада. Ми взяли активну участь у закладанні фундаменту православного собору на площі Кирила і Мефодія. Створили будинок для людей похилого віку на вулиці Тімірязєва у мікрорайоні Шахта.

Ужгородська міська влада також ліквідувала радянську систему – виконком – і створила міську управу, яка давала можливість швидше реагувати на вирішення проблемних питань.

Ми були єдині в Україні, які засудили військовий заколот у Москві (ГКЧП), допомогли матеріально сім’ям москвичів, які загинули під час заколоту. Ми зробили все можливе на регіональному рівні, щоб Україна як держава відбулася.

У нас з’явилися справжні міста-побратими – в Угорщині, Словаччині, Чехії, Німеччині і США. Сотні ужгородців за 4 роки побували у цих містах. Ми отримали велику гуманітарну допомогу, особливо медичне обладнання, ліки, автобуси для дітей, машини для комунальних служб.

Ми повернули місту Ужгороду його славне минуле. Встановили десятки меморіальних дощок відомим ужгородцям, відновили реліквію міста над Ужем – альпінарій і встановили там пам’ятник Бокшаю та Ерделі, встановили пам’ятник Шандру Петефі, замовили і практично виготовили за кошти міста пам’ятник Олександру Духновичу, виділили кошти для реставрації пам’ятки архітектури – Горянської ротонди. Ми започаткували відзначення Дня Ужгорода на його 1100-річчя. Повернули у власність стадіони «Авангард» та «Спартак», басейн. Фактично за рахунок бюджету утримували ФК «Закарпаття», придбали для нього новий «ЛАЗ». Школи, медичні заклади отримували зарплату без затримки. Усі політичні партії та громадські організації отримали від нас безкоштовно приміщення під офіси.

Відділ міськвиконкому по малому і середньому бізнесу зареєстрував сотні малих підприємств. Ми були кращими в Україні зі створення спільних підприємств (з Угорщиною, Словаччиною, Німеччиною, Чехією).

У наш період бізнес працював на законних підставах. Ми відстоювали його право на законне існування у молодому українському суспільстві.

Мала приватизація, яка розпочалася восени 1994 року, дійсно показала всім, що таке дикий капіталізм. Але це вже проходило під Вашим керівництвом, пане Сергію. Ужгородці цей період називають періодом «прихватизації». Ще одна цікава риса цього періоду – зникнення спільних підприємств.

Шановний Сергію Миколайовичу, знову нагадаємо слова із статті: «Еміл Ландовський не міг впоратися із новими реаліями». Які це нові реалії? За 4 роки в Ужгороді ми побудували 1800 квартир, 2 дитячі садки, середню школу №20. За новою програмою після розпаду СРСР працювали чеські і словацькі будівельники. Це окрема і довга розмова. Тільки скажемо, що Україна відмовилася від цих програм. Однак за допомогою чеської сторони нам вдалося продовжити роботи чеських і словацьких будівельників на території Закарпаття. Вони за чотири роки побудували для нас 565 квартир, школу, яку згодом назвемо гімназією, родильний будинок, теплиці для Зеленгоспу, офіс для «Турбогазу», м’ясний цех та пилораму також для цього заводу. Ваша заява про те, що Ви побудували найкращу в Україні гімназію та сучасний пологовий будинок – це фікція, просто брехня.

Ось дати закінчення будівництва названих об’єктів:

Розпорядження глави міської управи

2 грудня 1993 рокуПро призначення державної комісії по прийняттю в експлуатацію середньої школи по вулиці 8 Березня в Ужгороді (сьогодні – гімназія)

Голова комісії:

голова Ради, глава міської управи

Еміл Федорович Ландовський

20 грудня 1993 рокуПро затвердження акту державної комісії про введення в експлуатацію закінченого будівництва родильного будинку на 102 ліжка

Голова комісії:

голова Ради, глава міської управи

Еміл Федорович Ландовський

16 грудня 1993 рокуПро затвердження акту державної комісії по введенню в експлуатацію закінченого будівництва середньої школи на 960 місць по вулиці 8 Березня

Голова комісії:

голова Ради, глава міської управи

Еміл Федорович Ландовський

Це – відповідь на те, хто побудував гімназію і родильний будинок.

Шановний Сергію Миколайовичу, ми не сумніваємося, що Ви – керівник із новим мисленням, як пише Ваша газета «РІО», але переконані, що цього мислення мало. Ви не любите людей, всі ті, що мають свою думку, яка не сходиться з Вашою, стають для Вас ворогами, бидлом, непотрібом.

Газета «РІО» взагалі не володіє тоном доброзичливості. Ось характеристика Степана Сембера, який працював заступником у міського голови Еміла Поповича, головою фонду комунального майна, першим заступником у міського голови Ландовського, і першим заступником у Сергія Ратушняка (у 1998 – 2002 рр. — міський голова Ужгорода). Цитуємо: «Степан Сембер, якого можна назвати найнепомітнішим мером. У місті почалося масове відключення електроенергії, чиниться податковий тиск на приватний бізнес, місто потонуло у смітті, комунальні служби фактично припинили роботу».

Ми пам’ятаємо, що відключення електроенергії у місті Ужгороді, як і у всій Україні, розпочалося у 1993 році і закінчилося у 2000-му. Так що найдовше відключення електроенергії було у період Вашого керівництва містом, Сергію Миколайовичу. Хоча об’єктивності заради варто сказати, що від міського голови аж ніяк не залежить відключення електроенергії.

Податковий тиск – це просто набір негативних оцінок з боку газети. Адже саме при Степанові Семберу підприємства, які своєчасно сплачували податки, були звільнені від сплати земельного податку сумарно на 2 мільйони гривень. При цьому цілеспрямовано звільняли від плати за землю і водоканал, і теплокомуненерго, і тим самим стримували підняття тарифів на воду і тепло. Турбувалися про ужгородців.

Для підтримки малого і середнього бізнесу було започатковано реальні механізми, а саме: перший та поки що останній раз було створено фонд підтримки малого і середнього бізнесу за рахунок бюджету міста на суму 400 000 гривень у рік, відкрито по вулиці 8 Березня бізнес-інкубатор, у якому молоді бізнесмени мали можливість навчатися правовим і фінансовим основам підприємництва, отримувати в оренду площі для ведення бізнесу за символічну орендну плату, отримувати допомогу у розробці бізнес-проектів. Ці механізми дали можливість підтримувати бізнес системно.

Нам здається, що, пишучи про тиск на бізнес, газета, напевно, мала на увазі події, які пов’язані з вигнанням підприємців від ринку до площі Корятовича. Коли за допомогою кранів, бульдозерів і міліції всі будки були вивезені на об’їзну дорогу на Шахті. І тривалий час символізували реальну підтримку бізнесу мером Ратушняком.

Враховуючи те, що за першу каденцію Вами і Вашим оточенням були приватизовані майже всі магазини Ужгорода, тобто фактично монополізовані всі торгові площі, що значно стримало розвиток конкурентоспроможності, негативно вплинуло на підтримку малого бізнесу, як вихід із цієї ситуації та подолання монополії і створення умов для здорової конкуренції на проспекті Свободи було започатковано переведення житлових приміщень у нежитлові, щоб бізнес міста міг придбати виробничі площі і успішно розвиватися. Цей почин як позитивний був розширений на вулиці Новака, Швабську, Мукачівську та інші.

Усі ці факти повністю спростовують неправду, яку твердить газета «РІО» на своїх сторінках.

Ми переконані, що навіть «нове мислення» не допомогло п.Ратушняку чимось себе проявити. Хоча, неправда. Свій особистий бізнес п.Сергій уміє розвивати, і кожну каденцію на посаді міського голови він використовував це уміло та зухвало.

Не відповідає правді твердження газети про те, що місто за час керівництва Степана Сембера потонуло у смітті. Дивно виходить: працюючи першим заступником у п.С.Ратушняка у 1994-1998 роках, він добре сприймався. Пан Ратушняк займався своїм бізнесом, постійно перебував у довготривалих відрядженнях, а Степан Сембер чесно виконував свій обов’язок. І треба ж бути таким невдячним своєму колезі, який практично утримав місто у чистоті і порядку, а сьогодні одержав таку негативну оцінку. Ось тобі і вдячність по-ріовськи.

До речі, оцінку роботи житлово-комунальних служб при мерові Семберу дали самі ужгородці на місцевих виборах у 2002 році: обрали сімох депутатів міської ради, керівників комунальних служб, з якими Ви мали честь, Сергію Миколайовичу працювати.

Ще декілька слів з приводу цинічної оцінки діяльності п.Сембера. Нам не зрозуміло, чому газета «РІО» так прискіпливо оцінила його діяльність, але не згадала, що за його каденції фактично була збудована нова початкова школа (філіал СШ №6 по вул.Одеській). Для діток з особливими потребами створено реабілітаційний центр «Дорога життя», який і зараз є одним з найкращих в Україні, центру було надані відремонтовані приміщення на вулиці Оноківській. Саме Сембер започаткував підтримку і фінансування «Дороги життя» із міського бюджету. Ми щось не пригадуємо, щоб «народний мер» Ратушняк побудував за декілька своїх каденцій для міста школу чи садок. У всіх досягненнях п.Ратушняка – бізнес, і то власний. Можна хіба що ще назвати появу на вулицях і площах пам’ятників звірям, птахам… Жодного пам’ятника людині, крім пам’ятника політв’язням.

Можна багато ще писати, коментуючи «Пам’ятку ужгородцям» та інші публікації від п.Ратушняка. Однак там стільки злості, ненависті, неповаги та брехні... Хіба це потрібно ужгородцям?

Рада старійшин міста Ужгорода:

Еміл Ландовський

Степан Дьолог

Еміл Попович

Степан Сембер

zakarpattya.net.ua


Оставить комментарий